Чи Ви задумувались колись, наскільки глибоко в нашому житті вкоренився осуд?
Не судження (аналіз, вияв своїх думок про вчинки), а саме осуд – своєрідне “тавро”, вирок ближньому.
Коли маршрутки довго немає, пасажири, часто не розібравшись до кінця в ситуації, накидаються на водія з прокльонами, а рейтинг телепрограм напряму залежать від кількості бруду в них. Прикладів можна навести чимало.
Ми, не знаючи до кінця людину, робимо власне судження про неї. І, якщо воно в чомусь суперечить нашим поглядам чи розумінню ситуації, можемо засудити її в думках чи навіть вголос. Але чому?
Причин кілька:
- люди через свою природу і обмеженості просто не можуть все знати та розуміти всі вчинки інших людей: яким було їхнє виховання та дитинство, в якому середовищі вони навчались і хто впливав на формування їх світогляду;
- часто ми накладаємо на ставлення до людини ставлення до її пристрастей і гріхів;
- а часом просто не сприймаємо “інакшість” і, ніби щитом, захищаємось від неї осудом.
Що робити?
Звучить банально, але…почати досліджувати власні гріхи, що спонукають до осуду, і постаратись їх позбутись. Найчастіше це, звичайно ж, гординя.
Також дуже важливо, щоб емоції не перевищували розум, бо тоді наші висновки стають все більше під загрозою бути правдивими.
І останнє: потрібно розвивати в собі добре ставлення до свого ближнього.
Ось як говорить про це св. Іван Золотоустий:
“Невже я повинен мовчати, якщо хтось чинить зло, невже не повинен виправити грішника? Виправ, але не як ворог, не як недруг, тим самим наказуючи його, але як лікар, вилікуй його тими ліками, яких він потребує. Не треба принижувати, звинувачувати, але потрібно порадити (та не з гордістю) і з любов’ю виправляти.”
На основі роздумів о. Віталія Тарасенко.
